Помилки як шлях до відкриття

Помилки грають таку ж саму роль у науковому житті, що й відкриття. Або інакше: помилки часом є найкоротшим шляхом до відкриття. Разом з моїм колегою, професором теоретичної фізики Юрієм Головачем ми мріємо колись прочитати спільний курс про роль помилок в історії науки. Я не знаю точно, щоби він розповідав. Одначе я, як історик, маю свій список. Скажімо, концепція «публічного простору» Габермаса — котра, як пишуть історики, є радше історичним анахронізмом: вона виникла як проекція конкретних обставин і проблем повоєнної Німеччини на французькі умови 18-го ст. Проте ця концепція залишається добрим інструментом для історичного аналізу, особливо коли йдеться про дослідження з історії міст. Або ж теорія Ернеста Ґеллнера про націоналізм — блискуча, впливова, однак, як видається, помилкова! Зрештою, яким би був сьогоднішній світ без Колумба, котрий, замість відкрити коротший шлях до Індії, відкрив Америку?

Особисто мене одна з моїх численних помилок привела до Бурдьє. Почалося все на конференції в Єйлі у 1998 р., де гуманітарії різних мастей і з різних країн зібралися у черговий раз «передумувати Україну». З усього прослуханого я найбільше пам’ятаювиступ Богдана Рубчака, поета і професора літератури, знаного зі свого гострого, часом їдкого інтелекту. Рубчак із добрим гумором оповідав про те, як українські академіки в Україні пробують побороти свій провінціалізм і для цього творять різні симулякри.

Це було якраз те, що доймало мене у ці часи. Декілька місяців перед тим я зорганізував у Львові конференцію про постмодернізм в Україні. На неї приїхали майже всі, хто вважали себе постмодерністами або принаймні зайняли щодо нього якусь позицію. Після двох днів дискусій було помітно, що, окрім двох-трьох учасників, решта не читали теоретиків постмодернізму. Єдиний, хто признався у цьому, був Юрій Андрухович. Він розповів, як колись пробував читати Ліотара про постмодерний стан, занудився на перших сторінках і закинув це читання. Андрухович — велика і мужня людина, йому не треба додатково самостверджуватися.

Решта ж вдавали, що дочитали і Ліотара, й інших авторів, і старанно дискутували про те, що насправді мали дуже приблизне уявлення. Це був чистий симулякр, чи, якщо хочете — симулякр симулякру. Тому іронія Рубчака впала на добрий ґрунт: про те, що він говорив, я знав із власного досвіду.

Рубчак, звісно, користав з Бодріяра. Я після доповіді пішов шукати книжку цього автора у місцеву книгарню і, заким дійшов, забув усе — окрім того, що він француз і що прізвище починається на «Б». Перша книжка, яку я побачив там, була власне та, яку Ви тримаєте зараз у руках: Pierre Bourdieu, An Invitation to Reflexive Sociology with Loic Wacquant, University of Chicago Press and Polity, 1992. Все сходилося: француз, починається з «Б» та інші букви — r, d, i, u — збігалися. Особливо мені заімпонувало те, що, як було написано на обкладинці, ця книжка була «єдиним впровадженням у його багатий і різноманітний доробок». Одним словом, я купив її. І не пожалів. Купівля цієї книжки, може, є тою помилкою у моєму житті, з якої я радію найбільше.

Вже потім я додав до своєї домашньої бібліотеки його «Homo Academicus» і «State Nobility», а оскільки займаюся Франком й інтелектуальною історією, то прочитав статтю Бурдьє про роль інтелектуалів у сучасному світі. Але книжка, яку купив в Єйлі, залишається найулюбленішою. Зокрема, я цитую її у своїй біографії Франка «Пророк у своїй вітчизні» (Київ, 2006): теорія ігор Бурдьє допомогла мені вибрати ключ до Франкової біографії. Признаюся, що я не певен до кінця, чи добре зрозумів цю теорію. Про це мені, «чайнику», мав би оповісти хтось із фахових соціологів. З часу свого виходу моя книжка дістала багато рецензій і декілька призів. Але досі я не почув відгуку жодного соціолога.

Або вони надто виховані, щоб не образити мене своєю критикою, або вони не читали книжку.

Мені, однак, повезло на зустріч з Анастасією Рябчук. На якомусь етапі кар’єри вона вирішила, що їй було би добре мати диплом магістра історії з Українського католицького університету — університету, в якому я працюю. Це звело нас разом, і скоро виявилося, що ми обоє любимо Бурдьє: вона — як фахівець-соціолог, я — як любитель. З цієї нашої зустрічі й виникла ідея перекласти «An Invitation to Reflexive Sociology» українською.

Якщо не помиляюся, цей переклад, принаймні на початковій стадії, робився з книжки, яку я купив у Єйлі. Якщо це так, то поява цієї книжки теж пов’язана з помилкою, котра стала такою плідною для моєї наукової діяльності. У кожному випадку, дуже раджу Вам цю книжку прочитати. Ви уникнете помилок, які я зробив — але не виключено, що вона принесе Вам навіть більше користі, аніж принесла мені.

Краків, 3 червня 2014 р.