Гендер і знання

Фрагмент статті з антології "Образ, тіло, порядок"

Порядок знань і символічний гендерний порядок

Ми ставимо питання про зв’язок між знанням/наукою та статтю. Зв’язок між порядком знань і гендерним порядком перебував і перебуває під знаком дихотомії природа/культура або дух/тіло – дихотомії, що, зі свого боку, передбачала ієрархічний зв’язок між формувальною культурою та природою, яку слід освоювати та формувати. Це роздвоєння своєю чергою було піддано «натуралізації», коли в символічному гендерному порядку кожному з двох полюсів приписано стать: маскулінність репрезентувала духовність і культуру, в той час як природа і тіло отримали «фемінний» код – співвідношення, яке мало своє продовження в епоху модерну і досі є визначальним, коли говорять про «жіночу нераціональність», непередбачуваність і похідну від цього «ненауковість». Але ця дихотомія є лише відправним пунктом наших роздумів та історичного зв’язку між порядком знань і гендерним порядком. Із цього першого «постулату» випливав подальший розвиток, який особливо чітко проявився впродовж останніх двохсот років і призвів до радикальних переворотів в обох царинах. Ми виходимо з того, що одночасність цих перемін не є випадковою, натомість між перетворенням порядку знань і перетворенням символічного гендерного порядку існує значно тісніший історичний і смисловий зв’язок.

На «традиційну» дихотомію культура/природа у модерністській науці все більше накладався розкол між природничими та гуманітарними науками – розкол, який також відобразився у символічному гендерному порядку, адже, з одного боку, природничі науки вважаються «точними науками» (hard sciences), з іншого, здебільшого «чоловічими спеціальностями», в той час як про гуманітарні науки часто охоче говорять як про «жіночі», і жінки справді представлені в них значно більше, ніж серед природничих наук, – як серед викладацького складу, так і серед студентства. Про те, що у цьому «статевому» розподілі спеціальностей ідеться не про якісь гендерно специфічні обдарування чи інтереси, а про символічну прив’язку, очевидно свідчить факт, що жінки, які на початку 20-го століття нарешті отримали доступ до академічної освіти, у своїй більшості обрали медицину або одну із природознавчих спеціальностей, у той час як гуманітарні науки – представлені, наприклад, філософією чи історією – найдовше вагалися, чи допускати жінок до своїх знань. Лише через кілька десятиліть усе стало з точністю до навпаки. У природничих науках науковиці становлять нині радше виняток, у той час як у гуманітаристиці вони представлені добре. Це важко пояснити обдаруванням, швидше – гендерно специфічним кодуванням наукового порядку. Схоже перетворення відбулося пізніше ще раз у галузі інформатики. Коли в 60-ті ця спеціальність була запроваджена в деяких університетах, спочатку на ній вчилося мало жінок. Від початку 80-х частка жінок почала швидко зростати – на інженерній спеціальності вона зросла до неочікуваних 20-ти відсотків, перш ніж знову спасти наприкінці 1980-х. Емпіричні дослідження цього явища показали, що такі коливання не пояснити ані набутою чи вродженою техніцистською неповноцінністю жінок, ані відмінними особистісними структурами статей1. Виглядає на те, що вони радше пояснюються самим порядком знань – і його змінними гендерними кодуваннями.

З погляду «первісної» дихотомії порядку знань, «очоловічнення» природничих наук і «ожіночнення» гуманітарних означає, що відбулася цілковита інверсія старого порядку, в якому маскулінність ототожнювалася з «духовністю», а фемінність з «природністю»: тепер маскулінність постає у зв’язку з природою, а фемінність з «культурою». Можна було б пояснити це перетворення загальним усуненням символічної прив’язки наукових царин до будь-якої зі статей. Але цьому перешкоджає той факт, що символічна прив’язка існує й далі – лише з протилежним знаком. Тож, можливо, пояснення цього перетворення полягає в тому, що поняттям «природа» та «культура» (або тіло і дух) відведено нові позиції в порядку знань. Те, що це перетворення справді відбулося, очевидно. Ще в 17 і 18 століттях факультет теології в європейських університетах вважався найважливішим, а часом узагалі весь університет складався лише з теології. З теології брали початок принципи, згідно з якими мала функціонувати та розвиватися наука. З початком Нового часу й особливо в епоху Просвітництва це завдання перейшло до філософії та історичної науки – обидві великі царини, в яких розмірковують над «сенсом» та тлумаченням національних спільнот. Спитайте сьогодні, які факультети та університетські дисципліни є «передовими науками» (Leitwissenchaften), то вам назвуть одну з природничих дисциплін, наприклад, біологію чи медицину. Пояснення цьому парадоксальне: з одного боку, ці спеціальності стали передовими, оскільки йдеться про «точні науки», тобто про дисципліни, які працюють з кількісно вимірними і (принаймні в більшості випадків) верифіковними чи фальсифіковними методами. З іншого боку, вони стали передовими науками, оскільки давній проект безсмертності, який спочатку був закріплений за теологією, а пізніше перейшов у формі уявлення про «світовий дух» у царину філософії чи як топос «безсмертної нації» в історичну науку, нині віддає перевагу науковим досягненням природничих і медичних наук. Найчіткіше це можна розпізнати на прикладі генетичних досліджень, в яких не лише метафорика, але й засадничі парадигми самої науки проявляють варту уваги аналогію з християнською традиційною думкою.

«Ожіночнення» гуманітарних наук можна також пояснити витісненням цих спеціальностей на марґінес – і це пояснення чуємо все частіше. Справді, ми спостерігаємо, як жінки все більше отримують доступ до царин, які втратили свою «владу» над публічним дискурсом; і навпаки, зі сфер, «зайнятих» жінками, – наприклад, педагогіки – відбувається відтік чоловіків. Проте це тлумачення не пропонує жодного пояснення, чому одночасне перетворення «ієрархії знань» взагалі відбулося, ведучи від теології до історії/філософії, а тоді до природничих наук. Якщо ж виходити з того, що кожна гендерна прив’язка є не лише наслідком нової наукової чи медійної парадигми (медіа є настільки важливими тому, що вони керують системами пам’яті і, таким чином, розмежуванням між наукою та не-наукою), а слугує також натуралізації порядку знань, тоді питання про гендерну прив’язку наукових галузей постає зовсім у новому світлі.

Оскільки тоді слід питати, що це за «порядок», який має підлягати натуралізації, і яким чином це відбувається.

 

Вилучення з науки гендерних кодів: канон і чистота

Узагальнивши, можна сказати, що «натуралізація» порядку знань пройшла подвійний і при цьому парадоксальний історичний процес: якщо спочатку йшлося про вилучення статі, то вже другим «кроком» було залучення – або точніше: закладання – гендерних кодів. Найкраще цей парадоксальний рух можна продемонструвати на прикладі поняття «чистота», яке виконує для науки схожу функцію, що й поняття «канон». Поняття «канон», тим часом добре досліджене в своїх гендерних кодуваннях2, бере початок із будівництва й означає «висок», «масштаб». В епоху грецької античності скульптор Поліклет застосував його до людського тіла для позначення ідеальних розмірів та пропорцій (ідеальні розміри Поліклет демонстрував виключно на чоловічому тілі). Пізніше це поняття було перенесено на будівництво міст і зведення великих сакральних будівель, які повинні були надати «соціальному тілу» вигляду та ідеальних пропорцій людського тіла. Нині це поняття майже без винятку застосовується до текстів, які в різних дисциплінах зберегли канонічний характер – отже, масштабну функцію. Отож проблема полягає в тому, що ідеальні масштаби канону годі назвати позитивно, а лише відмежовуючи те, що «не відповідає масштабу». Це означає, що їхнє визначення завжди залежить від маркування «не-канону». А той набирає різних форм, залежно від історичної необхідності та нововинайдених медійних систем пам’яті, що керують порядком знань. Єдина спільна для них риса: гендерне кодування.

Цілком схожий вплив поняття «чистоти» (Reinheit) на науку та закладання наукових царин. Існує не так багато понять, які мають таку владу над думкою індивідуумів та спільнот, як «чистота». Заледве можна знайти галузь знань, в якій воно не займає ключову позицію – йдеться про релігію, політику, сексуальність, мову, культуру, психологію чи власне науку та її роль у всіх цих царинах3. Навіть якщо «чистота» у різних сферах знань набуває різних значень, спільним для всіх них є те, що це поняття слугує відмежуванню та виключенню. Про це свідчить уже сама етимологія слова «rein» (чистий): походить воно з давньо- та середньоверхньонімецької «reinі» або ж «hrenі» і первинно означало «просіяний» або «прочищений»4. Отож у слові «rein» приховане значення «herein» (всередину) чи «hereinnehmen» (вносити), що одночасно із включенням передбачає виключення. Оскільки чистота – як і «канон» – визначається лише через протиставлення з «нечистотою», то як наслідок маємо ситуацію, що в багатьох сферах знань «забруднення» чи «занечищення» взагалі спочатку треба назвати, зробити видимими або «ритуалізувати». (До «ритуалів», наприклад, належали вимоги щодо форми одягу в давніх університетах, які невипадково почали зникати, коли до академій почали приймати жінок).

Як теологія дала початок західноєвропейській «науці», так само і «чистота» має насамперед релігійне походження. Немає такої релігії, яка б у той чи інший спосіб не посилалася на закони чистоти або ж – альтернативно – на «чистоту» трансцендентного та «нечистоту» земного. Водночас кожна релігійна культура по-своєму визначає, що є «чистим». Якщо в іудаїзмі «чистоту» пов’язують з церемоніальними законами, які вимагають суворого поділу між різними стравами і відповідно між святим і мирським5, то в християнстві радше відбувається протиставлення образів, які між собою «схожі», проте які слід суворо розмежовувати: приміром, образи крові, в яких «чистою» є кров Христа або мученика, а «нечистою» – кров, властива сексуальному тілу та сексуальності, конструюються як протилежності6. На основі такого протиставлення, наприклад, сифіліс, що передається статевим шляхом, названо «поганою кров’ю». Такі християнські образи «чистоти» після процесу секуляризації з’явилися в багатьох сучасних галузях знань. Наприклад, нині більшість дотримується думки, що чистота, гігієна та здоров’я являють собою щось «добре», в той час як усе чуже наділяють ознакою бруду. Можна й за собою спостерегти, що це значення «охайності» відображає символічну прив’язку: в чужих для нас місцях або в країнах, мову яких ми не знаємо, сприймаємо бруд значно гостріше, ніж у власному домі. Ми також схильні описувати почуття чужості словами та образами, які говорять про брак чистоти чи поганий запах. Такі відчуття належать до давньої духовної традиції, в якій чужість (або те, що неприйнятне) прирівнюється до бруду чи нечистот. У цьому сенсі охайність (так би мовити, секулярна чистота) неодноразово була функціоналізована політикою: як-от у формі расистського антисемітизму, де йшлося про «чистоту» національного тіла і «нечистоту» «єврейської крові». Нині сучасна наука справедливо відмовляється вважати такі галузі знань і їхні форми «точними науками». Проте саме ці «біологізовані» теологічні дискурси були рушієм у перетворенні порядку знань у 19 столітті та сприяли злету природничих наук до рівня передових дисциплін. В естетиці «чистота» форми або ж «чисте мистецтво», як у математиці чи логіці, вказує на уявлення про мистецтво, яке не має стосунку до політики, релігії чи інших «послань», отож є вільним від будь-якого змісту, який не стосується самого мистецтва. У такому разі «чистота» в мистецтві також вказує на естетику на службі в «чистої думки» та «чистої форми» – як-от в автономній літературі чи абстрактному мистецтві та музиці. Або ж поняття «чистота» позначає архітектуру, форми якої визначаються осмисленням «чистої» мети. Поняття «чистого» мистецтва безперечно також набуває естетичних форм, які якраз намагаються передавати послання політичного чи релігійного характеру: наприклад, у випадку «Урочистої вистави для освячення сцени» («Buehnenweihfestspiel») Ріхарда Ваґнера7 або арештованого мистецтва заради ідеології «крові та ґрунту» часів нацизму, коли мистецтво модернізму було назване «дегенеративним» («entartete Kunst»), а отже, «неприродним» і «чужим» мистецтвом. У всіх цих випадках йдеться про вилучення «чужорідного тіла», незалежно від його визначення. Те саме стосується заклику до «чистоти мови», який завжди чути тоді, коли йдеться про захист нації чи мовного району від позірного «засилля чужинства».

Оскільки поняття «чистота» перебуває в тісному зв’язку з тілесністю, а отже, і з чуттям дотику, котрий, щоправда, часто (передовсім у своєму сексуальному означенні) вважається таким, що «забруднює» «чистий дух», то й недивно, що ще з часів Арстотеля зір визнано «найчистішим» чуттям, оскільки він – за умови дистанції до об’єкта – гарантує високий рівень абстракції. У цьому слід шукати ключ до розуміння встановленого сучасністю тісного взаємозв’язку між зором та наукою: поняття «пізнання» стало майже синонімом до спостереження, і це справджується не лише щодо об’єктів знання, які можна спостерігати за допомогою мікроскопа чи інших технічних оптичних приладів, але й щодо комп’ютера, що генерує зображення, які роблять «видимим» те, що насправді неможливо побачити – як-от роботу головного мозку чи «подвійну спіраль» ДНК. І треба ж, щоб саме ці синтетичні картинки, які не зображають, а пропонують символічне втілення процесів, які стають «мислимі» в образній формі, стали нині таким собі логотипом «чистої науки», що є недоступною для сенсорного сприйняття, навіть у його найабстрактнішому прояві – погляді. Ці синтетичні картинки, так само як біологізація теологічних дискурсів, вказують одночасно на закладання гендерних кодів у науку.

Загалом у понятті «чистоти» в науці закладено, що науці слід триматися подалі від чуттєво сприйманого світу та «почуттів»; отож ідеться про недопущення емоцій і всіх сфер людськості, які асоціюються з поняттям суб’єктивного, ірраціонального чи навіть «пристрастями». Тому психологічний момент також суттєвий для «чистоти». Грецьке слово «катарсис» означає очищення і звільнення від афектів. Аристотель вбачав у трагедії засіб для викликання катарсису. Піфагорійці натомість дотримувалися думки, що почуття страху найкраще побороти музикою, оскільки зі всіх мистецтв вона найближча математиці. Сучасні психологія та психоаналіз – із їхнім «чищенням труб», як називала психоаналітичні процедури пацієнтка Йозефа Бреєра Анна О.8 – також покладаються на певну форму катарсису, яка виражається в схожих метафорах: завдяки вербалізації та усвідомленню психіка пригнічених мала б очиститися. Інші форми терапії намагаються вирішити психічні конфлікти шляхом «розрядки» («Abreagieren»). У будь-якому разі йдеться про те, що «чиста наука» – інакше кажучи, прогнозована та верифіковна наука – може існувати лише за умови недопущення почуттів, які, зі свого боку, виступають як «нечисті». У цій сфері також спостерігаємо парадоксальний історичний процес: недопущення статевості – яка позначає в загальному «почуття» (у значенні збірного іменника) – супроводжує нова і позитивна оцінка почуттів, а отже, їхнє закладання. Це добре видно на прикладі культивації «вразливості» близько 1770-го року і пізніше, зокрема в епоху Декадансу, на прикладі нового захоплення чуттєвістю та «пристрастю» або ж стражданням.

При цьому виявляється, що історичні зміни гендерного порядку вплинули не лише на історію почуттів, що інтенсивно досліджував Норберт Еліас, але й мали зворотний ефект на перетворення порядку знань. Власне тому, що «пристрасть» та сильні почуття вважаються «нечистими», сексуальний інстинкт теж у багатьох культурах потрапляє до категорії «нечистот», і тому належить його приборкати і таким чином знешкодити. Для цього в різних культурах існують суворі, відмінні між собою приписи, які визначають, із ким статеві зносини є «чистими», а з ким «нечистими». Або ж «чистоти» досягають суворим розмежуванням сфер (асексуального) святого та (сексуального) світського. Третій підхід до сексуальності полягав у її «освяченні», тобто якраз у змішуванні світського та трансцендентного. У християнській теології, якій судилося стати визначальною в західному порядку знань, уявлення про те, що життя зароджується шляхом сексуальності, поступово витіснялося переконанням, що «чистий» дух має виконувати функцію «плодоносного насіння».

У таких конструкціях жіноче тіло, де воно символізує тілесність і сексуальність, завжди прирівнюється до «нечистої» здатності запліднення. Недопущення жінок впродовж століть до клерикальних посад, культурної діяльності та передовсім до наукової роботи пояснюється уявленням про жіноче тіло як небезпечного забрудника «чистоти» «знань».

Отже, «чистота» в науці означає неприпустимість впливу психічних, історичних чи інших «суб’єктивних» чинників на дослідження. Якщо теологія виходила з «чистоти» знань, які могла забруднити сексуальність (або тілесність), то сучасні природничі науки виходять із принципу «чистоти», що базується на виключенні будь-якої випадковості й тому в своїй «найчистішій формі» може бути здійснений лише в лабораторії, де впливи зовнішнього світу та суб’єкт спостерігача зведені до мінімуму. Втім, відмінність від теологічного виключення тілесності не така вже й велика, як видається. Вона лише перемістилася на іншу галузь. У той час як клірики трималися подалі від шкідливого впливу земного життя, закрившись у кляшторі та дотримуючись аскези, цю функцію тепер переймає лабораторія. Вона стала сучасною формою кляштору. У цій формі відлучення вже не вимагається аскеза, натомість саме «наукове тіло» виявляється виключене, адже воно являє собою потенційний шлюз для «нечистоти» та випадковості. Іншими словами, у кращому випадку сучасна наука розпрощалася з вимогою «чистоти» свого носія; але цілком «чистою наукою» вона сприймається лише тоді, коли їй вдається повністю замінити цього науковця. Оскільки це, принаймні на рівні фантазії, можливо лише у природничих науках, а натомість у гуманітаристиці зазнає поразки через неминучу «вразливість» пошуковця, саме тут слід шукати пояснення нового порядку знань. Точна наука в ідеалі означає науку без тіла науковця (science without the body of the scientist). Цікаво, що саме в цей історичний момент жінка, уособлення тілесності, вступає в царство науки. Оскільки «чистота» науки – в принципі – унезалежнилася від вимоги «чистоти» пошуковця, то й науковиця більше не вважається джерелом забруднення.

 

Закладання гендерних кодів у науці: сексуалізація та десексуалізація

Якщо західний порядок знань міг сформуватися, очистивши знання від суб’єктивного, ірраціонального та сексуального, то виникає питання, чому жінки – а разом з ними їхня функція репрезентувати «сексуальність» – отримують доступ саме в той історичний момент порядку знань, коли сексуальність і випадковість виключаються. Щоб відповісти на це питання, варто ще раз звернути увагу на розвиток наук і поглянути, як взагалі «наука» (у значенні збірного іменника однини) змогла досягнути своєї мрії про лабораторного дослідника, такого ж «чистого», як і вона сама, тобто про лабораторію без дослідника. Передумови реалізації такої утопії були закладені наукою в царині медичних досліджень, коли їм вдалося перетворити людське тіло – а з ним і тіло дослідника – на продукт, який можна виготовити в пробірці. Після відкриття овуляції у 1830-х, точнішого розуміння процесу зачаття близько 1875-го року (завдяки вдосконаленій мікроскопічній техніці) західна наука відкрила доступ до знання, яке давно бентежило західноєвропейську уяву: до репродукції людей згідно з плановими механізмами, що виключають випадковість – передовсім випадковість сексуальної привабливості. Таким чином, давня мрія західноєвропейської науки наблизилася до свого здійснення ще на один вирішальний крок. Початки цієї мрії знаходимо у Платона і його «Державі», де він розвинув уявлення про планове відтворення людської спільноти; її було «науково» відображено в аристотелевій теорії про «виникнення статей», а у формі християнського топосу «святого сімені» вона знайшла своє теологічне формулювання. Хоча сучасного дослідника (поки що) не зачинають і не виношують у реторті, лабораторія й умови для дослідження в ній уже суттєво сприяють тому, що його екзистенція, принаймні в цьому місці, наближує мрію про те, що й він сам може бути відтворений у реторті. Людина з реторти – чи у формі кіборга або іншої штучної істоти – це мрія майбутнього та наукова мрія 20-го століття. Тож цікаво, чому так рідко у фільмах чи романах, які дають вираз цій мрії, лунає думка, що властивою метою сучасної наукової мрії є створення самого науковця.

Еліта будь-якої суспільної ієрархії використовує власний вплив на носії знання, щоб на свій розсуд переписати та зафіксувати для майбутнього пам’ять та історію суспільства. Чому ж тоді науці, звільненій від «тіла дослідника», не створити власного науковця, який би цю науку увічнив? Новий порядок знань, як і старий, потребував своєї «біологізації» – і потребував «натуралізації» більшою мірою й одночасно в іншій формі. У той час як «старий порядок знань» намагався вилучити все, що протистояло йому на шляху до «чистої абстракції», і серед іншого сексуальність, то «нова наука» намірилася створити параметри для «породження» нового типу дослідника. Це завдання вимагає біологізації, яка не «використовує» наявні гендерні бінарності, а зовсім по-новому їх конструює.

Таким чином, ми підійшли до питання про закладання гендерних кодів у науку. Для початку на це питання є проста відповідь: оскільки «фемінність» виступає як код для сексуальності, з виникненням західного порядку науки та гендерного порядку цілком вірогідно, що цей код також використовуватиметься для надання новому порядку знань сексуального шифру і відтак його біологізації. Прояви гендерного навантаження наукових структур пронизують не лише метафорику сучасного порядку знань, їх можна також чітко розпізнати в мовному вжитку та в образах сучасних систем комунікації та пам’яті, які сприяють установленню порядку знань: варто лишень згадати образ «материнської плати» чи «бінарний код» і «перфокарту», що є йому за основу, а також синтетичні жіночі голоси, які оголошують про «завантаження» комп’ютера.

Ці процеси тепер можна повністю аналізувати та розшифровувати – факт, який своєю чергою можна назвати головним двигуном гендерних студій і їхнього специфічного «прагнення знань» (Wissensdrang) і який безпосередньо пов’язаний із перетворенням гендерного порядку, що відбулося впродовж останніх 100-150-ти років. Цей факт переконливо відобразився в нових теоріях про статевий інстинкт, і – що досить цікаво – ці нові теорії розвивалися паралельно до перетворення порядку знань та поступового допуску жінок до наукової роботи.

Дискурс про фемінність як репрезентацію сексуального інстинкту зазнав повного перевороту в середині 19-го століття, на що звернув увагу письменник і дослідник сексуальності Генрі Гевлок Елліс (1859–1939) ще 1900 року в своїх працях із сексуальної психології9. Елліс зауважує, що теорії сексуального інстинкту протягом століть проявляли певну незмінність і, згідно з ними, сексуальний інстинкт жінки є значно «домінантніший», ніж у чоловіка. Він посилається на грецький міф про «віщуна» Тіресія, якого Гера покарала сліпотою, бо той розголосив «таємницю жінок», згідно з якою жіночий статевий інстинкт «вдев’ятеро сильніший» за чоловічий. Елліс цитує римського поета Ювенала, який писав, що, запевне, жодна жінка не хотіла б бути чоловіком, «бо яка ж слабка його похітливість у порівнянні з її»; і Елліс також наводить наукові теорії Клавдія Галена, який дотримувався думки, що для жінки набагато важче жити в целібаті, аніж для чоловіка, через її сильний сексуальний інстинкт10. На таких уявленнях, що попросту лавірують поміж наукою та міфом, базуються на передбаченні одомашнення та новостворення поняття жіночого в західній думці. Проте з середини 19-го століття усе частіше з’являються «наукові» уявлення, котрі заявляють цілком протилежне. В Англії Агтон видав працю, в якій твердив, що припущення, ніби «всі жінки наділені статевим відчуттям, є низькою образою». Фелінг Базельський зазначає, що сексуальність у коханні молодої дівчини слід класифікувати як «патологію»11, в той час як німецький психіатр Неке запевняє: «Жінки загалом менш чуттєві, ніж чоловіки»12.

Безперечно, такі висловлювання можна відхилити з огляду на те, що вони були всього лише «ненауковою» спробою встановити новий символічний гендерний порядок. Але, по-перше, слід зауважити, що ці висловлювання наблизилися до «науки» й отримали підтримку наприкінці 19-го століття в теоріях високошанованих науковців, зокрема Ріхарда фон Крафт-Ебінга, який у своїй праці «Psychopathia Sexualis» заявляє, що «чоловік, який уникає жінки, і жінка, яка віддається статевому задоволенню, є анормальними явищами»13; і по-друге, виникає питання: чому з’являється цей новий гендерний порядок і в чому користь від встановлення нового порядку знань?

Новий порядок знань «відкриває» перевагу чоловічого статевого інстинкту, а також чітко встановлює – вперше з часів появи західноєвропейського порядку знань – взаємозв’язок між статевим інстинктом і розумовою діяльністю, наголошуючи таким чином на його ролі в подальшому розвитку знань. Спершу може здатися, що це суперечить попередній тезі про ідеал порядку знань – безтілесного науковця, а особливо науковця без нижньої частини тіла. Але при уважному розгляді ця суперечність розвіюється. Поєднання статевого інстинкту з порядком знань відбувається, з одного боку, через фізіологічні теорії, наприклад, Чарльза Дарвіна, з іншого ж, через психологічну пояснювальну модель, як у Зіґмунда Фройда. Обидві теоретичні школи обґрунтовували «перевагу» чоловічого розуму – тобто здатності до науки – або «перевагою» чоловічого сексуального інстинкту, або «маскулінністю» сексуального інстинкту як такого. У фізіологічному обґрунтуванні звертає на себе увагу посилання на тваринний світ і природу.

Якщо до цього часу наука та здатність до науки пояснювалися відмінністю між культурою та природою, то відтепер наголошується на схожості «маскулінності» до інстинктів тварин і приматів, щоб пояснити «розумову перевагу». Дарвін дотримується думки, що відмінність між інтелектуальними силами статей – що проявляється в тому, «що чоловік в усіх своїх починаннях досягає більших висот, ніж на це здатна жінка, чи йдеться про глибокі роздуми, розум, фантазію чи навіть використання органів чуття і ручну працю» – виводиться із законів статевого добору. Згідно з цими законами чоловіки, «[що належали] до напівлюдських предків людини та диких народів (…) упродовж поколінь боролися за володіння жінками»14. Фройдова психологічна аргументація дещо інша, але має такий самий результат. Фройд також розглядає лібідо як передумову розумової та культурної діяльності. Він наголошує на відмінності між «ученим», котрий заради своєї діяльності мусить відмовитися від сексуальності, та митцем, у випадку якого марна річ уявляти, що той вестиме «абстинентний спосіб життя» і мистецькі досягнення якого «сильно стимулюють сексуальні переживання». Але загалом, додає він, у нього не склалося враження, «що сексуальне утримання допомагає виховати енергійних, самостійних чоловіків дії чи самобутніх мислителів, хоробрих визволителів і реформаторів»15. Але в будь-якому разі – сублімується сексуальність чи ні – сексуальний інстинкт лежить в основі прагнення знань. Фройд розглядає цей сексуальний інстинкт, з одного боку, як статево нейтральний, з іншого – як надстатевий; він пише, що «будова жіночого лібідо не піддається виправданню»16. До того ж, лібідо для нього символізують чоловічі геніталії, що імпліцитно вирішує статеву приналежність «сексуального інстинкту». Коли він стикається з розумовою діяльністю жінок, то аналізує її відповідно як схильність до «чоловічих» рис і чоловічої фізіології: «Бажання нарешті-таки отримати жаданий пеніс може вплинути на мотиви, які змушують дозрілу жінку вдатися до аналізу, а завдяки аналізу вона вочевидь зможе займатися інтелектуальним фахом, що часто являє собою сублімовану видозміну цього пригніченого бажання»17.

Науково-теоретичне зміщення, яке тут відбувається, можна описати як закладання статевості в історію та теорію науки. Йдеться про сексуальне навантаження порядку знань, яке, оскільки мова йде про символічну прив’язку, саме тому не суперечить виключенню статевості з порядку знань. Обидва перебіги певною мірою є протилежними сторонами одного процесу, що відбувається на двох рівнях: з одного боку, на чоловічий інстинкт покладено функцію генератора знання та здатності до науки – він зринає, так би мовити, ніби «бог з машини», у порядку знань. З іншого боку, новий порядок знань приймає фемінність. І тут, на перший погляд, має місце суперечність, яка розвіюється, якщо поглянути на приховану за нею парадигму. «Сексуальний інстинкт», про який іде мова в новому гендерному порядку та порядку знань, є сам продуктом науковості, і в цьому випадку також – як у випадку лабораторного дослідника – йдеться про давню мрію, яка після нових наукових відкриттів наблизилася до межі здійснення. Адже у час, коли відбуваються всі ці перетворення, ба навіть перевороти старих порядків, постають не лише репродуктивні науки, але й сексологія, яка постулює незалежний від репродукції сексуальний інстинкт, так само як репродуктивні науки переслідують ціль незалежного від сексуальності розмноження. Ба більше, сексуальні науки виходять із того, що сексуальний інстинкт надається раціональному та науковому осмисленню, незважаючи на те, що в традиційній думці західноєвропейського світу знань він вважається найсильнішим і найближчим до ірраціональності, тобто ненауковості, інстинктом. Саме ця спроба раціонально та науково осягнути ірраціональність стала в останні сто років провідною ідеєю багатьох дисциплін, і цей процес сприяв тому, що сучасні індустріальні суспільства втратили страх перед силою сексуального інстинкту і викреслили майже всі параграфи з книг законів, які регулювали статеві відносини. Таке «звільнення» сексуальності від (майже) усіх обмежень історично унікальне і в жодній іншій культурі у цій формі не існувало.

Оскільки сексуальний інстинкт став «прогнозованим» (у цьому плані сексуальну науку не відокремити від інших проявів сексуального інстинкту, підвладного обчисленню, незалежно від того, чи він набуває форми порно, піп-шоу чи проституції, які всі є системами, підпорядкованими грошовій знаковій системі), його піддано раціональній логіці й таким чином визнано науково релевантним. Він не лише належить до нового порядку знань, а навіть слугує його реалізації та легітимації. Науковця без нижньої частини тіла наділили новим статевим апаратом.

Підсумуймо: західноєвропейський порядок знань у подвійному сенсі спирається на символічний гендерний порядок: з одного боку, він формується шляхом виключення статевості, що символічно відображено в недопущенні жіночого тіла до порядку знань. Лише з розвитком у символічному гендерному порядку парадигми, в межах якої жіноче тіло «саме по собі» є безстатевим – уявлення знаходить своє відображення, зокрема, в наукових теоріях 19 століття про «понижений» жіночий сексуальний інстинкт, – порядок знань дозволяє допуск жінок. З другого боку, порядок знань також формується шляхом «сексуального навантаження» наукових дисциплін. Двигуном цього процесу виступає «сексуальний інстинкт», який надається обчислюванню в рамках «наукового дискурсу».

За таких умов не дивно, що стать у 20-му столітті втратила всі біологічні ознаки і може бути осмислена як «перформативний акт»18,19. У будь-якому разі цю тенденцію слід розуміти в її історичності, отже, як прояв історичного перетворення символічного гендерного порядку та «нового сексуального інстинкту», який сприймається як основа порядку знань.

 

 

1Heidi Schelhowe, Informatik, in: Christina v. Braun / Inge Stephan (Hg.), Gender Studien. Eine Einführung, Stuttgart, Weimar 2000, 207–216.

2 R. v. Heydebrand (ред.), Kanon Macht Kultur. Theoretische, historische und soziale Aspekte ästhetischer Kanonbildung, Stuttgart, Weimar 1998.

3 Цікаво було б порівняти, чи прослідковується симетрія між домінантним поняттям «Reinheit» у різних сферах знань у німецькій і «чистоти» в українській. Для прикладу, маємо «духовну чистоту» (мораль, релігія), «чистоту мови» (мовознавство), «чистоту експерименту» (наука). (Прим. перекл.)

4 Порів. O.Gaupp. Zur Geschichte des Wortes ‘rein’ (Diss. Tübingen 1920); L. Wolff, Zeitschrift für deutsches Altertum und deutsche Literatur 67 (1930), 263–271.

5 M. Douglas, Reinheit und Gefährdung. Eine Studie zu Vorstellungen von Verunreinigung und Tabu, übers. v.B.Luchesi, Frankfurt/M.1988, 78.

6 C. v. Braun, Versuch über den Schwindel. Religion, Schrift, Bild, Geschlecht, Zürich 2001.

7 Саме так, а не «оперою» композитор означив «Парсифаль». (Прим. перекл.)

8 Див. D. Hunter, Hysteria, Psychoanalysis, and Feminism. The Case of Anna O.: Feminist Studies, Vol. 9, N. 3, 1983. 485.

9 H.H. Ellis, Studies in the Psychology of Sex, Kingsport. Tenn. 1897–1928, нім. вид. 1922–1924.

10 H.H. Ellis, The Sexual Impulse in Women, в: Studies in the Psychology of Sex, vol. 1, part 2, 197.

11Обидві цитати з H.H. Ellis, The Sexual Impulse in Woman, 194f.

12P. Näcke, Kritisches Kapitel der Sexualität, Archiv f. Psychiatrie, 1899, 341.

13R. v. Krafft-Ebing, Psychopathia Sexualis I, München 1984, 12f.

14Darwin, C. R. 1882. The descent of man, and selection in relation to sex. London: John

Murray. 2nd edition, 563.

15S. Freud, Gesammelte Werke, Frankfurt/M. 1964ff., Bd. VII, 160.

16S.Freud, GW, Bd. XV, 140.

17Ibid, 134.

18 Порівняйте зокрема Дж. Батлер, Гендерний клопіт / пер. Король, Д. Межевікіна, М. Куріна, Л. – К.: Ентіс, 2003; також Butler, Judith (1993). Bodies That Matter: On the Discursive Limits of “Sex”. New York: Routledge.

19Ця значеннєва зміна відобразилася також у введені в англомовний теоретичний дискурс нового терміна – “gender” (гендер). (Прим. перекл.)